Духовна література для шукаючих Бога — Головна

Казки дідуся Вані

Головна > Книги > Казки дідуся Вані

 


Казка про рибалку, рибку
і підводне царство

Дідусь Ваня запитав:

— Хочеш, Анютко, я розповім тобі казку про рибалку та рибку?

— Ні, — відказала Анютка, — я цю казку добре знаю, це Пушкін її написав!

— А я розповім тобі зовсім нову історію, що сталася зі мною, коли я на свою останню риболовлю пішов.

— Тоді розповідай! — мовила Анютка і влаштувалась якнайзручніше.

— Так от, — почав дідусь Ваня:

Щоліта вирушаю я зі своєю Килиною не на берег синього моря, а на берег озера — великого-превеликого! Хатинка у нас там є маленька.

І треба відзначити, що живемо ми з Килиною разом вже усі тридцять літ і три роки, і жодної сварки між нами не було. Все у нас — ладком та мирком!

От якось встав я рано, ще вдосвіта. Зібрав свої снасті рибальські — і на риболовлю пішов.

Вийшов з дому — краса довкола! Від озера туман піднімається! Доріжка до озера під гору стелиться — ноги мов самі собою ідуть! Радісно на душі!

А тут і сонечко вже сходить! Все довкола промінням освітило, обігрівати й прикрашати природу почало!

Кожна росинка в світлі сонечка засяяла: як діамант або ж навіть ще ліпше!

А туман робив усе довкола — немов чарівним!

Підійшов я до берега, там човен у мене стоїть, ланцюжком причеплений, чекає на мене. Відімкнув я замок, весла в кочети встромив, відчалив…

Озеро в нас — велике-превелике! Як до мене в гості приїдеш — сама побачиш!

Вітерця ані найменшого нема! Туман — як пара зараз над моєю чашкою з чаєм — так і від плеса озера туманчик легенький підіймався.

Гладінь озерна — мов свічадо величезне!

І хмаринки, сонечком світанковим освітлені, у воді відбиваються.

А дно крізь воду прозору — на глибину велику видно.

Пливу помаленьку, милуюся!

Там, під човном, пісочок і камінці на дні. Як водорості ростуть — розгледіти можна. Зграйки дрібних рибок пропливають, сріблястими лусочками блищать.

Тут вже й пташки прокидатися стали. Над водою ластівки літають низько-низько, комашок своїм дитинчатам ловлять. Та й чайки — не високо ширяють, біля мого човна прилаштовуються.

От закинув я вудку. Сиджу та чекаю: хто ж на мій гачок сьогодні потрапить? Та не клює жодна рибка…

А я — і не засмучуюсь: бо так гарно, так тихо довкола!

Сидів я так, сидів — та й задрімав…

… Бачу: поплавок раптом застрибав і потонув, волосінь напнулася! Видно, рибина величезна на гачок потрапила — навіть човен за собою потягнула! Я обома руками вхопився за вудку …

Отак ми і тягнемо: я — рибину на поверхню, вона мене — під воду! Хто кого!

І вийшло так, що рибина ця мене так сильно смикнула, що втратив я рівновагу, у воду шубовснув і на дно пішов, бо одіж на мені була важка: плащ брезентовий і високі чоботи гумові.

Ну от, думаю, і прийшов мені кінець: потону зараз! Раніше — я від усіх риб сильніший був і усіх їх з царства їхнього підводного витягав на поверхню, де вони дихати не могли і помирали. Виходить, тепер моя черга під водою загинути, де я дихати не можу…

Аж тут — і почалися дива!

Простісінько перед моїм обличчям опинилася та рибина, що я на гачок спіймав. Лишень тепер навпаки вийшло: це вона мене спіймала і на дно затягнула! Це був сом великий-превеликий! Я таких величезних ніколи не бачив!

Дивимося ми з ним один на одного. У мене очі від подиву широко розплющені — і в нього очі широко розплющені! У мене вуса — і в нього вуса! Тільки в нього в губі — мій гачок стирчить. Рук же, аби той гачок витягти, він не має. Кров у нього цибенить. І боляче йому.

Відтак мовить мені сом:

— Витягни гачок: мені ж боляче!

… Як він говорить, я не чую, а що говорить — те дивовижним чином розумію…

… Витяг я гачок обережно.

Чекаю, що далі буде.

А сом мені й каже:

— Хотів я знищити тебе, за те зло, що ти моєму риб’ячому царству чинив! Та бачу, що є в тобі ще доброта!

Саме тому — і живий ти поки що.

Так тому й бути, відпущу тебе тепер, якщо пообіцяєш ніколи більше не нищити риб — ні великих, ні малих!

Тут я йому й пообіцяв, бо дуже перейнявся я тим, як рибкам боляче від гачків рибальських і як їм раніше строку, відпущеного природою, помирати не хочеться.

Ти ж бо знаєш, Анютко: коли я вже щось пообіцяв — то завжди точно виконую! Слову я своєму вірний! І нізащо його не порушу!

Певно, сом теж про мою вірність слову довідався, бо ми з ним ніби чули думки один одного — і так думками один одному й відповідали.

І говорить він мені:

— Згідно із нашим риб’ячим законом, за рішення твоє добре — здійсняться три твої бажання. Як забажаєш — так і буде!

Ну, з першим бажанням ясно: як не хочеш зостатись навіки в підводному царстві, то маєш ти побажати опинитись у своєму човні або на березі.

А ще два чарівних бажання — твої. Не витрать їх намарно!

Тут я подякував сомові і уявив, що опинився я вже у своєму човні, ніби нічого й не сталося. Сильно-сильно я це уявив!

І справді: опинивсь я у своєму човні, мов нічогісінько й не було.

* * *

— Ти, напевно, заснув — от сон тобі такий і наснився! — мовить Анютка.

А дідусь Ваня у відповідь:

— Так само і я подумав: заснув, певно, — ото й привидівся сон чудний. От тільки, вудки — ніде немає!

— Так ти її впустив уві сні!

— Я і так теж гадав! Почав шукати: чи не застрягла вона де у заростях очерету — та так і не знайшов.

— А одежа на тобі мокра була чи суха? — запитала Анютка.

— Одежа — суха виявилась. Але ж я себе в човні — у сухому одязі уявив. Бо в мокрому одязі незручно й холодно!

Отож і виходить, що перше диво здійснилося.

Я і сам не надто в це диво повірив: що на дні був, із сомом розмовляв…

Взяв я весла, гребу до берега.

Причалив, а сам думаю: «Як же мені до моєї Килини з порожніми руками повертатись? Із чого вона суп зварить?»

І подумалось мені, що от би зараз набрати білих грибів, та таких, щоб і на диво гарні були, і міцні, і великі, і смачні, і щоб — не менше десяти штук!

Не встиг я так подумати, аж бачу — неначе у прибережних чагарниках білий гриб стоїть.

Підійшов ближче — і справді!

Справді — мальований красень — великий і міцний! Ступив два кроки вперед — іще гриб!

Так вони ланцюжком уздовж берега й росли: усі десять, один більший від іншого! Пошукав іще – більше немає.

Скажеш — не диво? Втім, таких великих і гарних грибів я ще ніколи не знаходив!

Пішов додому задоволений: і суп надзвичайний вийде, і насмажити залишиться! Зрадіє моя Килина!

Іду та й гадаю: збіг це був — чи диво?

Міркую далі: «А що, як це насправді — диво? Яке тоді третє бажання загадати?»

Прийшов додому. Килині моїй про все розповів.

… Поїли ми супу грибного і стали міркувати: що б нам таке ще загадати?

Думали-думали, а придумати не можемо.

Все у нас із нею, ніби, є. І хатинка недалеко від озера, і городик поруч. Хатинка, щоправда, маленька: одна кімнатка, де заледве вміщується ліжко наше, стіл, два стільця й пічечка. А втім, і клопоту з нашою хатинкою мало!

От і не можемо ми з нею вигадати: чого б такого забажати? Що є — і добре, а чого немає — того й не треба!

А тут до нас хлопчик сусідський — Петрик — зайшов.

Килина його супом грибним почала частувати! Жаліла вона Петрика і завжди його нагодувати намагалася. Бо хлопчина цей — ріс ніби сирота, хоч і при живих батьках. Та й хворів він сильно, і я з ним частенько їздив до міста по лікарях. От тільки вони говорили, що йому треба операцію за великі гроші робити. А у батьків його — і на їжу грошей вистачало не завжди, бо вони їх усі на горілку витрачали. Та й у нас із Килиною — лише пенсії наші маленькі. Хоч решту життя відкладай — не зібрати й малої частки тих грошей, що за таку операцію просять.

Отож, як Петрик пішов, ми з Килиною домовилися, що третє бажання хлопчику цьому віддамо: щоб він одужав! І побажали ми цього — з усієї сили!

— І що — вийшло? — запитала Анютка.

— Вийшло! Поїхав я з ним наступного разу до лікаря. А лікар і говорить: кращими стали аналізи, не потрібно операції робити! Треба лише продовжувати загартовувати й зміцнювати організм — і тоді хвороба остаточно мине!

… А я в той час якраз вчив Петрика загартовуватися: щоранку допомагав йому обливатися холодною водою з відра.

Отак! Тож — не обманув мене сом! І я його теж не обманув: відтоді рибок не ловлю і не їм! І тих рибок, що інші люди спіймали, — теж не купую. Бо якщо купувати — тоді виходить, що для мене тих рибок спіймали та вбили!

А ще гриби мені з тих пір завжди дивовижним чином трапляються. Навіть коли всі з лісу з порожніми кошиками повертаються, мій — повний!

— Хороша в тебе історія вийшла, дідусю!

А я от — казку про квітку-семицвітку знаю. Там дівчинка тільки останнє бажання правильне загадала. Ти ж — усі три хороші загадав!

— А ти б сама — що загадала, Анютко?

— Я подумаю — і тобі наступного разу скажу.