Духовна література для шукаючих Бога — Головна

Казки дідуся Вані

Головна > Книги > Казки дідуся Вані


Записано Анною Зубковою


Казки дідуся Вані


За редакцією Володимира Антонова

 
Переклад з російської Катерини Остапущенко
Редактор українського тексту Алла Пастух





Ці казкові історії можуть допомогти уважним читачам та слухачам — як дорослим, так і дітям — поставити собі питання про те, що таке добро, як боротися зі злом, що таке справжні чари і чи є вони у нашому сучасному житті. А якщо питання постало, то людина — як доросла, так і ще маленька — нехай обов’язково шукатиме і знайде на нього відповідь!

Казки розповіли Ігор Висотін, Саркар та Єремія, а записала Анна Зубкова.

Книжка розрахована на всіх, хто бажає сам стати кращим і допомогти в цьому іншим.




Анютка і дідусь Ваня
(передмова)

Колись — комусь видасться, що було це дуже давно, а комусь — не так вже і давно, — в одному великому місті жила дівчинка. Її звали Анютка.

У неї були чудові і мама, і тато, і ще дві бабусі: мамина мама і татова мама. Уся ця велика і дружна сім’я жила у великій-превеликій квартирі, що в ті часи називалась комунальною. Це означало, що в цій самій квартирі, в інших кімнатах, проживали інші сім’ї. І на всі ці кімнати був один довгий-предовгий коридор.

Анютка була єдиною дитиною в тій квартирі. І всі її дуже любили, хоч між собою сусіди іноді сварились.

Анютка теж усіх любила. Вона дуже любила і своїх маму й тата, і обох бабусь! І сусідів вона теж любила і завжди перша ввічливо з ними віталася.

В одній з кімнат цієї великої квартири мешкали чоловік та дружина. Їх звали Іван Павлович та Килина Андріївна. Жили вони мирно і дружно: як то кажуть — в любові й злагоді. Вони були вже у літах, їхні діти давно виросли і жили окремо від батьків у зовсім інших місцях.

У Анютки було дві бабусі, а от дідуся — жодного.

І так їй кортіло мати хоча б одного дідуся! Тож вона вибрала собі в дідусі Івана Павловича.

Якось вона прийшла до нього в гості і так і сказала, що просить дядю Ваню стати їй дідусем. А він і не роздумував довго — погодився!

Отоді й почалася неймовірна дружба між наймолодшою мешканкою квартири і найстаршим її мешканцем.

Анютка, хоча й була ще маленька, але, звичайно ж, розуміла, що дідусь Ваня — не по-справжньому їй дідусь. Але від цього він був іще дивовижнішим дідусем! Бо справжні дідусі мають не тільки хвалити, але й строго виховувати своїх онучат, як це роблять і справжні бабусі. А дідусь Ваня був начебто трішки «чарівним»: він ніколи не гнівався на Анютку, але грався та розмовляв із нею як найкращий друг, тобто, завжди «на рівних».

А ще він розповідав їй казки, бувальщини й небилиці і дозволяв робити все, що вона попросить.

Втім, варто згадати, що вона ніколи не просила нічого поганого — оскільки була доброю та розумною дівчинкою.

… Зазвичай Анютка питалася бабусь чи батьків і, якщо їй дозволяли, — то йшла до дідуся Вані в гості.

Вона тихенько стукала в двері й промовляла:

— Можна?

— Хто там? — запитував дідусь Ваня.

— Це я…

— Ну, то заходь! — запрошував її дідусь Ваня. І Анютка радісно заходила!

Потім вона зазвичай «виступала». Наприклад, танцювала або розповідала вивчений віршик. Килина Андріївна й дідусь Ваня їй аплодували і завжди хвалили.

Після «виступу» Килина Андріївна пропонувала Анютці смаколики: пиріжки з грибами, готувати які вона була справжня майстриня, або чай з варенням. Потім вона тихо сідала на стілець із рукоділлям або йшла на кухню готувати їжу — і в розмови дідуся Вані з Анюткою ніколи не втручалась, якщо її спеціально про це не просили.

Дідусь Ваня теж пив чай, і Анютка просила його розповісти щось цікавеньке.

Зазвичай він розпочинав свою історію з питання:

— Ну, що тобі сьогодні розповісти: казку чи бувальщину?

— А ти розкажи так, щоб трішки — бувальщини, а трішки — казки! — просила Анютка.

І дідусь Ваня починав оповідати.

… Ця дивовижна дружба розпочалася, коли Аня була ще зовсім маленькою дівчинкою. Вона росла, підростали — і дещо змінювались також і казки.